Весілля — це ж найкращий день у житті, правда? Але хто ж знав, що підготовка до нього може зруйнувати все…
Моя найкраща подруга Яна чекала на цей день із дитинства. Вона мала бути нареченою з обкладинки: білосніжна сукня, вінок із живих квітів, пісня на перший танець, яку вони з Вадимом обрали ще за пів року до події. Я щиро раділа за них. Та й Вадим здавався непоганим — уважний, галантний, завжди з букетом. Всі подруги заздрили, а мама Яни вже готувала борщі для майбутнього зятя.
Все було як у кіно — до одного дня.
Я попросила свою молодшу сестру Оленку допомогти Яні з прикрасами в залі. Яна не підозрювала нічого, довіряла їй, як мені. А Оленка… вона завжди була гарною, трохи зухвалою, з тим поглядом, який чоловіки не забувають.
Читайте також: Може, досить тягнути все на собі?
Я прийшла на репетицію весільної церемонії раніше. Двері залу були відчинені. Я не хотіла підслуховувати — просто ступила на поріг… І завмерла.
Вадим тримав Олену за талію. Вони цілувалися. Цілувалися так, ніби весілля мало бути у них. Моя сестра. Її наречений.
Я мовчки пішла. Не пам’ятаю, як дійшла до Яни. Лише сказала: “Ти маєш це побачити сама”.
Яна скасувала весілля за два дні до дати. Плакала, як дитина. А Оленка… вона навіть не вибачилась. Просто сказала: “Любов — то не провина”.
Минуло вже два роки. Яна поїхала до Польщі, почала все з нуля. Нещодавно надіслала мені фото — вона на морі з новим хлопцем. Усміхнена. Жива.
А Вадим? Вони з Оленкою так і не побралися. Бо довіра — річ, яку не можна повернути.
