Лариса Іванівна не звикла сидіти склавши руки. Все життя працювала: спершу бухгалтером на заводі, потім — у приватній фірмі. Коли вийшла на пенсію, вирішила: не просто сидіти в селі, а продати стару хату і переїхати до міста ближче до дітей — сина Михайла та доньки Олени.

У Наталі було просте, чесне життя. Працювала фельдшером у районній лікарні, сама піднімала доньку Марічку після того, як чоловік одного ранку зібрав речі й поїхав «шукати себе» в інше місто. Грошей не вистачало, але Наталя ніколи не жалілася. Вона жила для доньки — шила їй сукні зі старого свого одягу,...

Аня довго думала, чи розповідати цю історію. Не тому, що їй соромно. А тому, що досі болить. Вона вийшла заміж за Ігоря ще двадцятирічною. Він був старший на вісім років, серйозний, відповідальний, не пив, не гуляв. Здавалося, що життя нарешті стало спокійним і рівним. Вони жили не багато, але злагоджено....

Ми з чоловіком живемо разом уже п’ять років. У нашому домі завжди панувала злагода, повага й підтримка. Рік тому ми взяли до себе мою маму, бо вона залишилася сама після інсульту батька, і їй було важко не лише фізично, а й морально.